0 Shares 70 Views

Що я можу зробити для держави?

Навіть не уявляла, що я буду ставити собі це хрестоматійне питання.

В 2016 році. В Україні. В моїй державі. Існування в якій нагадує життя в кількох паралельних реальностях.

В державі, де більше двох  років триває війна — і немає війни; де спікер парламенту матом спілкується з колегою і кримінальні авторитети вимагають у суду захистити їхню честь та гідність; де на фронті гинуть наші діти і в мирних містах  п’яні мажори давлять автівками перехожих на дорогах; де людина після чесної праці на підприємстві має просити у держави субсидію;  де сусідній “братський народ” вкрав Крим і “Буками” нищить наших людей.

Ці всі реальності — моя Україна. Україна, в якій за 25 років так і не виробили стратегію формування національної свідомості. Саме тому ми втратили Крим і Донбас. Треба визнати: систематична ідеологічна обробка населення проводилася Росією в найкращих радянських традиціях, а наша влада “розпилювала” чергові транші та боролася за сфери впливу.

Сьогодення начебто змінюється на краще: працює Інститут національної пам’яті; на телебаченні з’являються якісні історичні проекти; почалася декомунізація. Але треба визнати: стратегії на державному рівні немає.

І в 2016 році Україна все ще існує не завдяки мудрому керівництву держави. А завдяки народу, що працює; волонтерам, що допомагали і досі опікуються фронтом; завдяки добровольчим батальйонам, що в 2014 закрили собою кордон; завдяки відродженій армії.

І час вже зробити висновок, що інформаційна політика та ідеологія — не вторинні, а боротьба за мізки населення триває. Для формування національної свідомості недостатньо вдягнути вишиванку і співати українські пісні. Вакуум, який є у цій сфері, має бути заповнено — і якщо це не зробимо ми, то “братні ідеологи” завжди мають що запропонувати українцям.

Наприклад, така болюча тема як Друга світова війна є яскравим прикладом маніпуляцій і боротьби ідеологій. В цьому році ми спостерігали і “марш безсмертних”, і георгіївські стрічки, і постанову польського Сейму про Волинську трагедію. Триває маніпуляція термінами “геноцид”, “нацизм”, “депортація” та ін.

На щастя, народ сам вже за ці два роки згуртувався. Не за територіальною ознакою “схід—захід”, а за ставленням до подій. Але нам конче потрібна державна стратегія в інформаційній та ідеологічній площинах. Щоб з’явився українець не за національною, а за державною ознакою, щоб поняття “політичне українство” стало реальністю.

І починати треба змалечку. Я не закликаю до політінформації з першого класу. Ми вже пережили це в радянські часи.  Але з молоддю треба говорити . А вони — інші. Молодь фактично не дивиться телевізор, вона — в інтернеті. Про історію України діти згадують, коли треба готуватися до ЗНО. А в школі — мізерна кількість годин і вчитель фізично не може виконати всі вимоги програми. А треба сформувати світогляд, нормальний, аналітичний та європейський. І спочатку просто правильно подати факти, окреслити поняття, показати взаємозв’язки всесвітньої історії та історії України. Дітей треба вчити думати, співставляти факти, самостійно робити висновки, аналізувати процеси.

Саме тому я і спитала себе: що я можу зробити для держави?

Я — історик, багато років викладала, отже, я можу базові речі пояснювати простими словами. Саме так і з’явився “Simple History” на YouTube. І перший проект — про Другу світову війну. Сім маленьких відео “Як вивчити історію швидко. Друга світова війна”. Дати, факти, карикатури, карти, документальні фото, плакати тих часів.

Так, це небагато, але це — те, що я можу зробити для держави. І сподіваюсь, що ця праця буде корисною для молоді й тих, хто цікавиться історією України.


Новини партнерів